Формування законодавства про банкрутство фізичних осіб

Передумови створення законодавства

Ідея банкрутства фізичних осіб бере початок ще з римського права, де
боржник, що не міг сплатити свої зобов’язання, часто потрапляв у боргове
рабство. В епоху середньовіччя та пізніше, в Європі існували жорсткі санкції за
несплату боргів, аж до ув’язнення.

Однак із розвитком ринкової економіки та фінансових інститутів стало
зрозуміло, що боргова яма не вирішує проблеми неплатоспроможності. Тому
почали розробляти механізми врегулювання заборгованості, що згодом стали
основою сучасного законодавства про банкрутство фізичних осіб.

Бурхливий розвиток економічних відносин, який переживала Російська
імперія у ХVIII ст., куди мала нещастя входити більша частина сучасної
України, викликав необхідність правового врегулювання питань
неспроможності й банкрутства. Першою спробою створення кодифікованого
акта в цій сфері дослідники називають Статут неспроможності, прийнятий у
1740 р. Цей Статут особливий тим, що в ньому вперше було закріплено статус
кураторів як посадових осіб, які обирались кредиторами або призначались
Комерц-колегією, діяли за дорученням суду та представляли інтереси
боржника. До кураторів висувались вимоги щодо сумлінності, виборності
лише із кредиторів п’ятої черги, наявності російського підданства, за винятком
ситуацій, коли боржник або будь-хто із кредиторів були іноземцями. До того ж
дослідники історії розвитку інституту банкрутства зазначають, що фактично
Статут 1740 р. не діяв, часто ігнорувався на практиці, що стало поштовхом для
розробки нових проєктів «Банкрутських статутів» у 1753, 1763, 1768 роках.
Протягом цього часу для ведення справ про неспроможність
використовувалось іноземне законодавство, звичаї ділового обороту того
часу або видавались окремі укази Сенату у зв’язку з тим, що жоден із проєктів
нового «Статуту» за довгий час не набрав чинності. У 1800 р. було прийнято
новий, так званий «Банкрутський статут» (далі – «Статут»), який уважається
першим у Російській імперії кодифікованим актом про неспроможність. Цей
документ уніс передову новелу в законодавство. Фактично «Статут» був
поділений на дві частини: про купецьку неспроможність і про взяття
дворянами на себе зобов’язань, а також про неспроможність цих осіб [4, с. 90].
Таким чином, уперше у правовій практиці на території сучасної України було
введено роздільне регулювання двох видів банкрутства: пов’язане з веденням
підприємницької діяльності (історично зване «торговою неспроможністю»); не
пов’язане з веденням підприємницької діяльності. У положеннях «Статуту»
законодавець передбачав можливість реструктуризації заборгованості,
укладення позасудової мирової угоди із кредиторами, а також надання судом
боржникові строку.

Після набуття незалежності, Україна вже в перше десятиліття вільного
існування запровадила Закон «Про банкрутство» № 2343- XII у першій редакції,
який був далеко не досконалий та мав суттєві недоліки. Він установлював
умови та порядок визнання банкрутами для задоволення претензій кредиторів
лише такої категорії суб’єктів підприємницької діяльності, як юридичні особи.
Цим Законом передбачались тільки дві процедури – санація та ліквідація. За
недостатньої врегульованості процедури санації практично основною
процедурою ставала ліквідація. Щодо продажу майна банкрута, не
врегульованим був механізм продажу – норми мали більш загальний характер.
Так, відсутність прикладів успішної реорганізації підприємств, які опинились у
скрутному становищі, на думку фахівців із питань банкрутства, свідчила про
суттєві прогалини українського законодавства щодо банкрутства.
Однак, незважаючи на цілий комплекс недопрацьованих питань, значення
цього закону в українському конкурсному праві важко недооцінити. Тоді, коли
в молодій державі ще не було прийнято ні власного Цивільного, ні власного
Господарського кодексу (в перші місяці після проголошення незалежності
основні нормативно-правові акти УРСР було фактично легітимізовано з
деякими поправками, виснажлива законотворча праця була попереду), менше,
ніж через рік після проголошення незалежності України, законодавець
прийняв закон, що, хоча б тезово, регулював господарські відносини
неплатоспроможного суб’єкта із кредиторами і став основою для подальшої
правотворчості.

Незважаючи на складні часи для країни, у 2019 році був прийнятий
довгоочікуваний кодекс який дозволив не тільки юридичним, але і фізичним
особам позбутися боргів.

Світовий досвід у регулюванні банкрутства фізичних осіб

У країнах з розвиненою економікою, таких як США, Велика Британія та
Німеччина, інститути банкрутства фізичних осіб почали формуватися ще у XIX
столітті. Наприклад у Сполучених штатах Закон про банкрутство 1898 року
став першим документом, який надав фізичним особам можливість
оголошення банкрутства та списання частини боргів. У Великобританії
законодавство про неплатоспроможність передбачало суворі умови, однак у
2002 році була проведена реформа, яка зробила процес менш каральним для
боржників. Німечиина сформувала правові норми у 1999 році, що дозволило
боржникам проходити процедуру реструктуризації з можливістю списання
боргів через 6 років.

Формування законодавства в Україні

Як вже згадувалося вище в Україні питання банкрутства фізичних осіб
тривалий час залишалося поза правовим полем. Основні зміни відбулися
після прийняття Кодексу України з процедур банкрутства у 2018 році. Цей
документ запровадив офіційну процедуру визнання фізичної особи банкрутом,
що набрала чинності 21 жовтня 2019 року.

Ключовими положеннями були: можливість подання заяви про банкрутство
може як боржником так і кредитором; критерієм є прострочені зобов’язання
перед кредиторами на суму понад 30 мінімальних заробітних плат, можливість
реструктуризації боргів або повного їх списання через суд, зобов’язання
боржника надати суду докази неможливості виконання фінансових
зобов’язань.

Висновки

Запровадження механізму банкрутства фізичних осіб стало важливим кроком
у розвитку фінансової системи як світу так і України. Це дало можливість
людям, які потрапили у складну фінансову ситуацію, легально позбутися
боргового тягаря та розпочати нове життя без непосильних зобов’язань.

Водночас, механізм банкрутства ще потребує доопрацювання, зокрема в
питаннях захисту прав кредиторів та запобігання шахрайству з боку
недобросовісних боржників.

Таким чином, законодавство про банкрутство фізичних осіб продовжує
еволюціонувати, адаптуючись до реалій сучасного фінансового світу та потреб
громадян.